Знаєш, що там люди.
Знаєш, що треба
допомагати, і їдеш.
Ось і все
00%
Дніпро
Сапери
Тут нас зустрічає Станіслав, поліцейський і працівник вибухотехнічної служби.
Все, що пов’язане з вибухонебезпечними предметами у поліції, — наша робота. Тобто якщо на вокзалі знайшли підозрілу сумку — це ми. Якщо замінуванння якоїсь лікарні чи ТРЦ — виїжджаємо ми. Якщо збили десь або впав невідомий БПЛА — також викликають нас.
Зараз ми також їздимо на розмінування території у Харківську та Херсонську області, на деокупованих територіях працюємо на мінних полях. Ці завдання були нетиповими для нашого підрозділу раніше, але з початком повномасштабного вторгнення доводиться освоювати нові навички.
Я працюю з 2014 року і не знаю, як це — працювати у спокійні часи, до війни.
Помірний страх — це нормально. Головне, щоб страх не переростав у паніку і не заважав робити свою роботу.
Для мене найбільший виклик — це поєднати службу і сімейне життя.
Моя десятирічна дочка знає, чим тато займається, і пишається мною.
Коли люди кажуть "спасибі", це не просто слова. Це означає, що ти зберіг чиєсь здоров'я, чиєсь життя. І це найголовніше, що приносить мені радість у роботі.
Ми спускаємося до гаража, де Станіслав та його колега Сергій показують нам залишки великих предметів, які не помістилися б на полиці: шматки дронів, частини балістичних ракет. Поміж службових автомобілів та уламків сушиться одяг поліцейських — німе свідчення того, скільки часу вони проводять на роботі. Робота і побут змішалися. Поки в країні війна, робота вибухотехніків не має ні кінця, ні краю, і ця будівля стала їхнім другим домом.